Господарські суди України
Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 10.07.2003 № 01-8/784 "Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про найом (оренду) нежилих приміщень та іншого майна"
(Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 14.12.2006 № 01-8/2816)
На доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 10.07.2003 № 01-8/784 "Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про найом (оренду) нежилих приміщень та іншого майна" доводимо до відома постанови Верховного Суду України з відповідних справ.
Додаток: копії постанов Верховного Суду України:
1)
від
11.04.2006 у справі № 31/215 (06/172);
2)
від
26.04.2006 у справі № 30-16/432-04-11492(16/120-05-2515) (06/209);
3)
від
04.07.2006 у справі № 40/65 (06/265);
4)
від
11.07.2006 у справі № 36/433 (06/279);
5)
від
25.07.2006 у справі № 36/466 (06/282);
6)
від
19.09.2006 у справі № 13/39-2/395 (06/296);
7)
від
26.09.2006 у справі № 15/96-05 (06/308);
8)
від
26.09.2006 у справі № 20-2/380 (06/316);
9)
від
03.10.2006 у справі № 8/338пд (06/317);
10)
від
10.10.2006 у справі № 44/399пд (06/320);
11)
від
10.10.2006 у справі № 44/64-06 (06/328);
12)
від
24.10.2006 у справі № 46/478-05 (06/340).
Заступник Голови Вищого
господарського суду України В.Москаленко
ВЕРХОВНИЙ СУД
УКРАЇНИ 06/172
11 квітня
2006 року № 31/215
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого – Шицького
І.Б.,
суддів: Барбари В.П., Карпечкіна П.Ф.,
Колесника П.І.,
Лилака Д.Д.,
Новікової Т.О., Потильчака О.І., Черногуза Ф.Ф.,
за участі представників
позивача - Хажанця В.М.,
відповідача - Огренчук Г.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Міком-Хаус" (далі - Товариство) на постанову Вищого господарського суду України від 17 січня 2006 року у справі № 31/215 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Київреконструкція" (далі - Компанія) до Товариства, за участі третьої особи - Головного управління комунальної власності міста Києва Київської міської державної адміністрації про здійснення захисту порушеного права,
встановила:
З позовом у Господарський суд міста Києва
Компанія звернулась 14 березня 2005 року, мотивувавши заявлену вимогу
положеннями статті 15, абзацу третього частини другої статті 16 Цивільного кодексу
України (далі - ЦК України) і частини другої статті 20 Господарського кодексу
України (далі - ГК України) та тим, що:
- Компанія є орендарем нежитлового будинку № 16/7 (літ. "А") по вул. Круглоуніверситетській в місті Києві (далі - будинок № 16/7) на підставі рішення Київської міської ради від 18 листопада 2004 року № 696/2106;
- поруч із вказаним будинком № 16/7 проводиться будівництво житлово-офісного комплексу з автостоянкою, що розташований по вул. Крутий Узвіз, 7 у Печерському районі міста Києва (далі - ЖБК № 7), замовником-інвестором якого є Товариство;
- зазначені ремонтно-будівельні роботи по вул. Крутий Узвіз, 7 здійснюються без дозволу та належного погодження із Головним управлінням контролю за благоустроєм та зовнішнім дизайном м. Києва та Управлінням державного архітектурно-будівельного контролю Київської міської державної адміністрації;
- відповідно до проекту будівництва ЖБК № 7 передбачається здійснення примикання зазначеного ЖБК до будинку № 16/7 та закриття вікон у торцевій стіні вказаного будинку, що, на думку позивача, призводить до порушення його прав та охоронюваних законом інтересів як орендаря будинку № 16/7.
Компанія просила суд зобов'язати Товариство
припинити будь-які будівельні роботи на території будинку № 16/7.
Товариство позов не визнало, мотивуючи свої заперечення тим, що Компанія не є орендарем будинку № 16/7, а лише мала намір ним стати, про що свідчить укладений 1 грудня 2005 року між Компанією та Комунальним підприємством "Київжитлоспецексплуатація" (далі - Підприємство) попередній договір № 10/1425, який на момент подачі позовної заяви втратив свою чинність, а тому позивач не є користувачем будинку № 16/7 і, відповідно, його права Товариством не могли бути порушенні. Крім того, відповідач зазначив, що орендарем вказаного будинку № 16/7 є Міністерство внутрішніх справ України.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28 квітня 2005 року позов задоволено з тих підстав, що:
- позивач
має намір у найближчий час отримати у користування будинок № 16/7, про що
свідчить наданий у судовому засіданні попередній договір № 06/1425 від 1
лютого 2005 року (дійсний до 1 червня 2005 року), укладений з Підприємством, як
орендодавцем вказаного будинку, та зацікавлений у тому, щоб цей будинок
відповідав відповідній технічній характеристиці, що підтверджує його дійсний
інтерес щодо використання у подальшому будинку № 16/7 та прилеглої до нього
території;
- проектом
ЖБК № 7 передбачається примикання ЖБК до будинку № 16/7 та закриття вікон у торцевій
стіні вказаного будинку, чим порушується охоронюваний законом інтерес Компанії;
- Товариство
не надало суду документальних доказів, якими б підтверджувалось його право на
початок будь-яких робіт у будинку № 16/7 та прилеглій до нього земельній ділянці,
а також доказів на підтвердження того факту, що воно має необхідні погодження
та дозволи на проведення ремонтно-будівельних робіт у будинку № 16/7 та
прилеглої до нього території (земельній ділянці).
Постановою Київського апеляційного
господарського суду від 9 червня 2005 року зазначене судове рішення скасовано,
а в позові відмовлено.
Апеляційний суд встановив, що Товариство на
момент прийняття місцевим судом рішення мало відповідні дозволи на проведення
будівельних робіт з будівництва ЖБК № 7. Крім того, апеляційний суд зазначив,
що позивач довів належним чином порушення Товариством його прав та охоронюваних
законом інтересів, оскільки не надав суду доказів укладання основного договору
оренди будинку № 16/7, а попередній договір не є доказом фактичного
користування спірним будинком.
Оскарженою постановою від 17 січня 2006 року
Вищий господарський суд України постанову Київського апеляційного
господарського суду скасував, а рішення Господарського суду м. Києва залишив
без змін з наведених у цьому рішенні підстав.
Товариство просить постанову Вищого
господарського суду України скасувати, мотивуючи касаційну скаргу порушенням
судом норм матеріального та процесуального права, а саме статті 41 Конституції
України, статті 4 Закону України "Про власність", статей 32, 34, 43
Господарського господарського кодексу України (далі - ГПК України),
невідповідністю оскарженої постанови рішенню Конституційного Суду України від 1
грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо офіційного тлумачення окремих положень
частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про
охоронюваний законом інтерес), а також виявленням факту різного застосування
Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону в
аналогічних справах.
Заслухавши суддю-доповідача та пояснення
представників сторін, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги,
перевіривши
матеріали справи, Судова палата у
господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційна скарга
підлягає задоволенню з таких підстав.
Залишаючи без змін рішення суду першої
інстанції про задоволення позову, Вищий господарський суд України погодився з
його висновком про те, що існування попереднього договору свідчить про
існування прагнення Компанії до користування будинком № 16/7, а відтак, про існування
охоронюваного законом інтересу Компанії як майбутнього користувача будинком №
16/7.
Проте з таким висновком погодитись не можна.
Відповідно до рішення Конституційного Суду
України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі № 1-10/2004 за конституційним
поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих
положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України
(справа про охоронюваний законом інтерес) поняття "охоронюваний законом
інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного
процесуального кодексу України та інших законах України, у логічно-смисловому
зв'язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до
користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений
загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві
простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших
засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних
потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам,
справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Згідно з частиною другою статті 150
Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до
виконання на території України і, відповідно, до застосуваннями судами
загальної юрисдикції при вирішенні підвідомчих їм спорів.
Під час розгляду справи суди встановили, що
Компанія статусу орендаря будинку № 16/7 не набула, цим будинком фактично не
користується, а тому названий нею інтерес не пов'язаний з її суб'єктивними
правами і тому не підлягає правовому захисту і не може вважатись законним
інтересом. Крім того цей інтерес спрямований на ущемлення прав відповідача.
Відповідно до частини третьої статті 16 ЦК України суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої - п'ятої статті 13 цього Кодексу, згідно з частиною третьою якої не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відтак, апеляційний суд обґрунтовано відмовив
у задоволенні позову.
Тому, оскаржена постанова Вищого
господарського суду України підлягає скасуванню як незаконна, а постанова
апеляційного суду — залишенню в силі.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями
11117 – 11120 Господарського процесуального кодексу
України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою
відповідальністю "Міком-Хаус" задовольнити, постанову Вищого
господарського суду України від 17 січня 2006 року скасувати, а постанову
Київського апеляційного господарського суду від 9 червня 2005 року залишити в
силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД
УКРАЇНИ 06/209
ПОСТАНОВА
26
квітня 2006 року № 30-16/432-04-11492 (16/120-05-2515)
Судова
палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого Шицького
І.Б.,
Суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Новікової Т.О.,
Потильчака
О.І., Черногуза Ф.Ф.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу представництва по управлінню комунальною власністю Одеської
міської ради на постанову Вищого господарського суду України від 2 лютого 2006
року в справі № 30-16/432-04-11492 за позовом малого підприємства у формі
товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман" до представництва
по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання
відсутності права на розірвання договору в односторонньому порядку; позовом
представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради до
малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю
"Гетьман" про виселення, зобов'язання вчинити певні дії та стягнення
суми,
встановила:
У грудні 2004 року мале підприємство у формі
товариства з обмеженою відповідальністю (далі - МП ТОВ) "Гетьман"
звернулося до суду з позовом до представництва по управлінню комунальною
власністю Одеської міської ради (далі - Представництво) про визнання
відсутності права на розірвання договору в односторонньому порядку. В
обґрунтування вимог позивач посилався на те, що вимоги відповідача про
розірвання договору оренди нежилих приміщень, які розташовані в місті Одесі по
вул. Базарній, 40, укладеного 1 червня 1997 року, в зв'язку з несплатою
орендної плати в строк більше ніж три місяці, є незаконними і такими, що
порушують його права орендаря.
У березні 2005 року Представництво звернулося
до суду з позовом до МП ТОВ "Гетьман" про виселення із незаконно
займаного приміщення та стягнення збитків і пені, посилаючись на те, що
товариство належним чином не виконує взяті на себе зобов'язання згідно договору
оренди нежилих приміщень щодо оплати за користування об'єктом оренди.
Ухвалою господарського суду Одеської області
від 23 березня 2005 року зазначені позови об'єднані в одне провадження.
Рішенням господарського суду Одеської області
від 6 червня 2005 року позов МП ТОВ "Гетьман" задоволено, в
задоволенні позову Представництва відмовлено.
Постановою Одеського апеляційного
господарського суду від 11 жовтня 2005 року, залишеною без змін постановою
Вищого господарського суду України від 2 лютого 2006 року, рішення суду першої
інстанції залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду
України від 6 квітня 2006 року за касаційною скаргою Представництва порушено
провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського
суду України від 2 лютого 2006 року. Касаційна скарга обґрунтовується
невідповідністю оскаржуваної постанови нормам матеріального та процесуального
права, рішенням Верховного Суду України та Вищого господарського суду України з
питань застосування норм матеріального права, а також різним застосуванням
Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у
аналогічних справах.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення
представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги і перевіривши
матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Залишаючи без змін постанову суду апеляційної
інстанції та відповідно рішення суду першої інстанції, Вищий господарський суд
України погодився з їх висновками щодо відсутності у Представництва права
розірвати в односторонньому порядку договір оренди в зв'язку з несплатою МП ТОВ
"Гетьман" орендної плати за період проведення капітального ремонту
об'єкту оренди.
Проте з такими висновками суду погодитися не
можна.
З матеріалів справи вбачається, що 1 червня 1997 року між Представництвом (орендодавець) та МП ТОВ "Гетьман" (орендар) укладено договір № 6/7 оренди нежилих приміщень, які розташовані в місті Одесі по вул. Базарній, 40. Відповідно додаткового погодження до зазначеного договору строк його дії продовжено до 1 червня 2007 року.
11 серпня 2004 року Представництво направило на адресу МП ТОВ "Гетьман" пропозицію про розірвання зазначеного договору, яка обґрунтовується невиконанням останнім умов договору щодо внесення орендної плати та, як наслідок, виникненням заборгованості. При цьому Представництво запропонувало МП ТОВ "Гетьман" погасити заборгованість або розірвати договір, а в протилежному випадку Представництво попередило про можливість звернення до суду з відповідним позовом.
МП ТОВ "Гетьман", звертаючись до суду з позовом до Представництва про визнання відсутності у останнього права на розірвання договору оренди, посилалося на незаконність та необґрунтованість намірів Представництва, викладених у вищезазначеній пропозиції, а вимогу про розірвання договору оренди товариство вважає такою, що порушує його законні права орендаря.
Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Виходячи зі змісту зазначеної норми, порушення права чи законного інтересу або спір щодо них повинні існувати на момент звернення до суду.
Ураховуючи вищевикладене, а також те, що на момент звернення МП ТОВ "Гетьман" до суду із зазначеним позовом договір оренди розірвано не було, товариство продовжувало користуватися нежилими приміщеннями - об'єктами оренди і Представництво лише висловлювало наміри стосовно урегулювання питань виконання умов договору, тому зазначене дає підстав вважати про відсутність спірного матеріального правовідношення між сторонами.
Відповідно до пункту 11 частини 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України господарський суд припиняє провадження у справі, якщо відсутній предмет спору.
За таких, обставин судові рішення в частині задоволення позовних вимог МП ТОВ "Гетьман" підлягають скасуванню, а провадження в справі в цій частині припиненню в зв'язку з відсутністю предмету спору.
У решті судові рішення відповідають вимогам матеріального та процесуального права й підстави для їх скасування відсутні. Керуючись пунктом 11 частини І статті 80, статтями 11117 – 11120 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата,
постановила:
Касаційну скаргу представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України від 2 лютого 2006 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 11 жовтня 2005 року та рішення господарського суду Одеської області від 6 червня 2005 року в частині задоволення позовних вимог малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман" скасувати, провадження в справі за позовом малого підприємства у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Гетьман" до представництва по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради про визнання відсутності права на розірвання договору в односторонньому порядку припинити.
У решті судові рішення залишити без змін.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД
УКРАЇНИ 06/265
4 липня
2006 року № 40/65
Судова
палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — Барбари В.П.,
суддів: Карпечкіна
П.Ф., Колесника П.І.,
Новікової
Т.О., Потильчака О.І., Черногуза Ф.Ф.,
розглянувши касаційні скарги Кабінету
Міністрів України, Державного підприємства "Будинок відпочинку
"Пуща-Водиця" та Фонду державного майна України на постанову Вищого
господарського суду України від 29 березня 2006 року у справі № 40/65 за
позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі
Фонду державного майна України, Кабінету Міністрів України до Державного
підприємства "Будинок відпочинку "Пуща-Водиця", Благодійного
фонду "Відродження України", третя особа - Вишгородський райвідділ
земельних ресурсів про визнання недійсним договору,
встановила:
У березні 2005 року заступник Генерального
прокурора України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України та
Кабінету Міністрів України звернувся до суду з позовом про визнання недійсним
на підставі статті 215 Цивільного кодексу України договору оренди укладеного
01 квітня 2003 року між Державним підприємством "Будинок відпочинку
"Пуща-Водиця" та Благодійним фондом "Відродження України".
Позовні вимоги мотивовано тим, що оспорюваний
договір не відповідає вимогам статті 10 Закону України "Про оренду
державного та комунального майна".
Рішенням господарського суду міста Києва від
10 травня 2005 року позов задоволено. Задовольняючи позов господарський суд
міста Києва виходив з того, що при укладенні оспорюваного договору сторонами
було порушено вимоги статті 5 Закону України "Про оренду державного та
комунального майна", оскільки загальна площа орендованого будинку
становить 325 кв.м., що значно перевищує 200 кв.м., а тому орендодавцем у
даному випадку повинен був виступати Фонд державного майна України або його
регіональне відділення (представництво), а не Державне підприємство
"Будинок відпочинку "Пуща-Водиця". Крім того, в оспорюваному
договорі в порушення статті 10 Закону "Про оренду державного та
комунального майна", не визначено індексації орендної плати, порядку
використання амортизаційних відрахувань, умови страхування орендарем взятого
ним в оренду майна, а тому не досягнуто згоди з усіх істотних умов договору.
Апеляційною інстанцією справа не розглядалась.
Постановою Вищого господарського суду України
від 29 березня 2006 року рішення господарського суду міста Києва від 10 травня
2005 року скасовано і провадження у справі припинено на підставі статті 80
Господарського процесуального кодексу України.
Постанова вмотивована тим, що заступник
прокурора в позовній заяві не обґрунтував в чому саме полягає порушення чи
загроза інтересам держави та необхідність їх захисту, враховуючи, що ні Фонд
державного майна України, ні Кабінет Міністрів України не є учасниками спірного
договору. Будь-які докази порушення прав визначених прокуратурою позивачів, -
Фонду державного майна України та Кабінету Міністрів України, - в матеріалах
справи відсутні, а тому за таких обставин порушувати провадження у справі за
позовом заступника прокурора та розглядати спір по суті підстав не було.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду
України від 9 червня 2006 року за касаційними скаргами Кабінету Міністрів
України, Державного підприємства "Будинок відпочинку
"Пуща-Водиця" та Фонду державного майна України порушено провадження
з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України
від 29 березня 2006 року.
У касаційній скарзі Кабінету Міністрів
України ставиться питання про скасування постанови Вищого господарського суду
України та залишення в силі рішення господарського суду міста Києва від 10
травня 2005 року, Державне підприємство "Будинок відпочинку "Пуща-Водиця"
та Фонд державного майна України в своїх касаційних скаргах просять постанову
Вищого господарського суду України скасувати та передати справу на новий
розгляд з підстав невідповідності оскарженої постанови рішенням Верховного Суду
України, порушення судом норм матеріального права, а також виявлення факту
різного застосування Вищим господарським судом України одного й того ж
положення закону в аналогічних справах.
Благодійний фонд "Відродження
України" та третя особа не використали наданого законом права на участь
свого представника у судовому засіданні.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення
прокурора та представників сторін, обговоривши доводи касаційних скарг і
перевіривши матеріали справи, Судова палата у господарських справах Верховного
Суду України вважає, що касаційні скарги підлягають задоволенню виходячи з
наступного.
Приймаючи постанову про скасування рішення
господарського суду міста Києва від 10 травня 2005 року та припиняючи
провадження у справі, Вищий господарський суд України виходив з того, що
заступником Генерального прокурора України неправильно визначено органи, на які
державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у
правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави та не наведено
обставини, які б свідчили про порушення чи загрозу інтересам держави.
Однак, даний висновок суду не відповідає
матеріалам та обставинам справи. Відповідно до рішення Конституційного Суду
України від 8 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються
як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси
держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В
основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних,
економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист
суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування
державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як
національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та
господарювання тощо.
Прокурор або його заступник самостійно
визначає і обґрунтовує в позовній заяві в чому полягає порушення інтересів
держави чи в чому існує загроза інтересам держави і ця заява є підставою для
порушення справи в суді.
Згідно з частиною другою статті 2 Закону
України "Про оренду державного та комунального майна", державну
політику у сфері оренди державного та комунального майна здійснюють Кабінет
Міністрів та Фонд державного майна України.
Відповідно до статті 5 Закону України
"Про оренду державного та комунального майна" орендодавцями
державного майна є:
Фонд державного майна, його регіональні
відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств,
їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до
статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації
(корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до
майнового комплексу Національної академії наук та галузевих академій наук;
органи, уповноважені Верховною Радою
Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти
майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних
підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці
Крим або перебуває у комунальній власності;
підприємства - щодо окремого індивідуально
визначеного майна та нерухомого майна, загальна площа яких не перевищує
Відповідно до статті 116 Конституції України
Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та
податкової політики; політики у сфері праці і зайнятості населення, соціального
захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і
природокористування, а також здійснює управління об'єктами державної власності
відповідно до закону.
Таким чином, заступником прокурора було
правильно визначено осіб, в інтересах яких подано позов.
Крім того, касаційна скарга Благодійного
фонду "Відродження України" на рішення господарського суду міста
Києва від 10 травня 2005 року вмотивовувалась тим, що у господарського суду
першої інстанції були відсутні підстави для визнання недійсним договору оренди.
Однак, обставини касаційної скарги залишилися поза межами розгляду Вищого
господарського суду України.
Враховуючи викладене, Судова палата вважає,
що постанова Вищого господарського суду України підлягає скасуванню, а справа
направленню до Вищого господарського суду України на новий касаційний розгляд.
Керуючись статтями 11118, 11120
Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських
справах Верховного Суду України,
постановила:
Касаційні скарги Кабінету Міністрів України,
Державного підприємства "Будинок відпочинку "Пуща-Водиця" та
Фонду державного майна України задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України
від 29 березня 2006 року у справі № 40/65 скасувати, а справу направити до
Вищого господарського суду України на новий касаційний розгляд.
Постанова є остаточною і оскарженню не
підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД
УКРАЇНИ 06/279
11 липня
2006 року № 36/433
Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України у складі:
Головуючого Барбари В.П.
суддів: Карпечкіна
П.Ф., Колесника П.І.,
Новікової Т.О., Потильчака О.І. та Черногуза Ф.Ф.,
за участю представників:
регіонального відділення Фонду державного майна України по
Дніпропетровській області - Янушкевич Т.В.,
Фонду державного майна України - Уланова І.В.,
ВАТ "Дніпропетровський центральний ринок" -Горбача Є.В.,
колективного підприємства "Центральний ринок" - Август О.П.,
Бедлецької С.О. і Кирилюка Р.І. та
Генеральної прокуратури України —Івченко О.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, Фонду державного майна України та ВАТ "Дніпропетровський центральний ринок" на постанову Вищого господарського суду України від 20 квітня 2006 року № 36/433 у справі за позовом колективного підприємства "Центральний ринок" до Фонду державного майна України, Міністерства економіки України, ВАТ "Дніпропетровський центральний ринок" та регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (треті особи - Дніпропетровська міська рада і виконавчий орган Дніпропетровської міської ради) про визнання незаконним та скасування протоколу розподілу вартості майна між орендодавцем та орендарем від 24 квітня 2004 року, затвердженого регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, за яким була розподілена вартість майна цілісного майнового комплексу Центрального ринку м. Дніпропетровська після припинення договору оренди від 1 квітня 2004 року № 12/121-АД, та визнання права власності на будівлі та споруди, які розташовані по вул. Шмідта, 2 і 3 у місті Дніпропетровську на території Центрального ринку,
встановила:
У вересні 2005 року колективне підприємство
"Центральний ринок" подало до господарського суду м. Києва позов до
Фонду державного майна України, Міністерства економіки України, ВАТ
"Дніпропетровський центральний ринок" та регіонального відділення
Фонду державного майна України по Дніпропетровській області (треті особи -
Дніпропетровська міська рада і виконавчий орган Дніпропетровської міської ради)
про визнання незаконним та скасування протоколу розподілу вартості майна між
орендодавцем та орендарем від 24 квітня 2004 року, затвердженого регіональним
відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, за
яким була розподілена вартість майна цілісного майнового комплексу Центрального
ринку міста Дніпропетровська після припинення договору оренди від 1 квітня 2004
року № 12/121-АД, та визнання права власності на будівлі та споруди, які
розташовані по вул. Шмідта, 2 і 3 у місті Дніпропетровську на території
Центрального ринку. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачами не
визнається право власності позивача на будівлі та споруди, які були побудовані
ним у м. Дніпропетровську на території Центрального ринку.
Рішенням господарського суду міста Києва від
6 грудня 2005 року позов задоволено частково. Визнано за позивачем право
власності на перелічені у рішенні суду будівлі та споруди, які розташовані по
вул. Шмідта, 2 і 3 на території Центрального ринку міста Дніпропетровська. У
решті позову провадження у справі припинено.
Постановою Київського апеляційного
господарського суду від 24 січня 2006 року вищевказане рішення суду залишено
без змін. Постановою Вищого господарського суду України від 20 квітня 2006 року
№ 36/433 рішення господарського суду м. Києва від 6 грудня 2005 року та
постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 січня 2006 року
залишено без змін.
Ці рішення та постанови мотивовані тим, що
оскільки позивач отримав згоду орендодавця земельних ділянок на будівництво, то
він мав право зводити будівлі та споруди на орендованій ним земельній ділянці.
Відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України колективне підприємство
"Центральний ринок" набуло право власності на новостворене ним майно.
Оскільки відповідачі розпоряджаються майном позивача, то право власності колективного
підприємства "Центральний ринок" може бути захищене шляхом його
визнання.
У касаційних скаргах Фонду державного майна
України, регіонального відділення Фонду державного майна України по
Дніпропетровській області та ВАТ "Дніпропетровський центральний
ринок" ставиться питання про скасування всіх судових рішень по даній
справі та передачі її на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилання
зроблено на те, що судами неправильно застосовано норми матеріального права.
Зокрема, Закон України "Про оренду державного та комунального майна".
Позивач за договором оренди № 12/121-АД від 1 квітня 2000 року отримав в оренду
цілісний майновий комплекс, а регіональне відділення Фонду державного майна
України по Дніпропетровській області не надавало колективному підприємству
"Центральний ринок" дозволу на проведення поліпшення та реконструкцію
орендованого майна.
Ухвалою Верховного Суду України від 15 червня
2006 року порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого
господарського суду України від 20 квітня 2006 року № 36/433 за касаційними
скаргами регіонального відділення Фонду державного майна України по
Дніпропетровській області, Фонду державного майна України та ВАТ
"Дніпропетровський центральний ринок". Посилання зроблені на
порушення і неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність
оскарженої постанови положенням Конституції України та рішенням Верховного Суду
України і виявлення різного застосування Вищим господарським судом України одного
й того ж положення закону в аналогічних справах.
Заслухавши доповідача, представників сторін і
Генеральної прокуратури України та перевіривши матеріали справи, Судова палата
у господарських справах Верховного Суду України вважає, що касаційні скарги підлягають
задоволенню з таких підстав.
Вищий господарський суд України, залишаючи
без змін постанову апеляційної та рішення суду першої інстанцій, послався на
те, що колективне підприємство "Центральний ринок" отримало згоду
орендодавця земельних ділянок на будівництво. У зв'язку з цим позивач мав право
зводити будівлі та споруди на орендованій ним земельній ділянці. Будівлі та
споруди, визнання право власності на які є предметом позову по даній справі,
були належним чином зведені за кошти позивача за наявністю згоди орендодавця
земельних ділянок і введені в експлуатацію, про що свідчать відповідні акти
введення об'єктів в експлуатацію.
Висновки, зроблені касаційною інстанцією, не
ґрунтуються на даних, що містяться в матеріалах справи, та суперечать вимогам
закону.
Так, із матеріалів справи вбачається, що
рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 496 від 28
лютого 2000 року колективному підприємству "Центральний ринок" було
надано в довгострокову оренду строком на п'ять років земельні ділянки у місті
Дніпропетровську загальною площею
1 квітня 2000 року між колективним підприємством "Центральний ринок" та регіональним відділенням Фонду державного майна України по Дніпропетровській області було укладено договір оренди № 12/121-АД.
Відповідно до пункту 1.1 вказаного договору
"орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне володіння та
користування цілісний майновий комплекс державного підприємства
"Центральний ринок", перелік об'єктів і вартість яких визначена
відповідно до акту оцінки та передавального балансу".
На виконання вказаного договору колективне
підприємство "Центральний ринок" отримало в оренду будівлі та споруди
Центрального ринку міста Дніпропетровська. Земельна ділянка за договором оренди
не передавалася.
Статтею 161 Цивільного кодексу УРСР
передбачено, що зобов'язання повинні виконуватися належним чином та у
встановлений строк відповідно до вказівок закону, акту планування, договору, а
при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, які звичайно ставляться.
Статтею 162 Цивільного кодексу УРСР
закріплено, що одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком
випадків, передбачених законом.
Крім того, статтею 265 Цивільного кодексу
УРСР передбачено, що наймач майна зобов'язаний користуватися майном відповідно
до договору і призначення майна.
Пунктом 6.4 зазначеного договору передбачено,
що орендар має право з дозволу орендодавця вносити зміни до складу орендованого
майна, проводити його реконструкцію, технічне переобладнання, яке призводить до
підвищення його вартості.
Регіональне відділення Фонду державного майна
України по Дніпропетровській області не надавало колективному підприємству
"Центральний ринок" дозволу на проведення поліпшення орендованого
майна.
31 серпня 2000 року на виконання рішення №
496 від 28 лютого 2000 року між виконавчим комітетом Дніпропетровської міської
ради та колективним підприємством "Центральний ринок" було укладено
два договори оренди земельних ділянок у місті Дніпропетровську, а саме: по вул.
Шмідта, 2 площею
Відповідно до вимог Закону України „Про
оренду землі" орендар має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому
законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі та
споруди.
Рішенням виконавчого комітету
Дніпропетровської міської ради № 1879 від 16 серпня 2001 року із змінами,
внесеними рішенням виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради № 596
від 21 березня 2002 року, позивачу було дозволено проектування та будівництво
критих торговельних рядів і складських приміщень із реконструкцією існуючих
будівель та торгівельних рядів по вул. Шмідта, 2 та 3 у місті Дніпропетровську
в межах його землекористування.
Згідно з частинами 2, 3 статті 3 Земельного
кодексу України розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах
своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та
вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних
ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати органам державної
виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.
Судовими інстанціями не перевірено, який
орган відповідно до своїх повноважень мав право надавати земельні ділянки у
користування, а також чи передавались ці повноваження виконавчому комітету
Дніпропетровської міської Ради.
Рішенням сесії Дніпропетровської міської ради
XXIV скликання від 14 липня 2004 року зазначене рішення міської ради від 28
лютого 2000 року визнано таким, що втратило чинність. У подальшому дані
договори оренди земельних ділянок було розірвано.
Колективне підприємство "Центральний
ринок" зверталось до господарського суду міста Києва з позовом про спонукання
регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській
області продовжити строк дії договору оренди майна Центрального ринку,
укладеного між регіональним відділенням та колективним підприємством
"Центральний ринок".
Із матеріалів справи вбачається, що рішенням
господарського суду міста Києва від 13 травня 2003 року у справі № 14/559 було
відмовлено в задоволенні позову заступника Генерального прокурора України в
інтересах держави в особі Міністерства економіки та з питань європейської
інтеграції України, Дніпропетровської обласної спілки споживчих товариств до
регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській
області, колективного підприємства "Центральний ринок" міста
Дніпропетровська, Фонду державного майна України про визнання недійсним
договору оренди цілісного майнового комплексу "Центрального ринку"
міста Дніпропетровська № 12/121-АД та виселення. Зустрічний позов регіонального
відділення Фонду Державного майна України по Дніпропетровській області задоволено
частково.
Визнано цілісний майновий комплекс
"Центрального ринку" міста Дніпропетровська державною власністю.
Провадження за зустрічним позовом
регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській
області в частині визнання дійсним договору припинено. Апеляційною та
касаційною інстанціями дане рішення залишено без змін.
Рішенням господарського суду міста Києва від
15 грудня 2003 року по справі № 5/86, залишеним без змін постановою Київського
апеляційного господарського суду від 9 березня 2004 року, задоволено позов
колективного підприємства "Центральний ринок" з визнанням за
позивачем права власності на майно, яке є поліпшенням орендованого цілісного
майнового комплексу "Центральний ринок", розташованого в місті
Дніпропетровську по вул. Шмідта, 2 і 3 на суму 5 088 553 грн. 10 коп., а також
нові будівлі, які є невід'ємною частиною орендованого цілісного майнового
комплексу на суму 11 008 216 грн. 07 коп.. Касаційною інстанцією зазначені
судові рішення скасовано, а в позові відмовлено.
При розгляді даної справи суди не взяли до
уваги, що по справі № 5/86 відмовлено у задоволенні позову колективного
підприємства "Центральний ринок" про визнання права власності на
будівлі та споруди.
Судами не перевірено, чи не є перелічені у
зазначеному судовому рішенні об'єкти тими ж, право власності на які визнавались
за позивачем у цій справі.
Наведеним даним суд не дав правильної правової оцінки.
Не було з'ясовано цілу низку обставин, що
мають значення для правильного розгляду справи. Зокрема, коли і за чиї кошти
збудовано спірні об'єкти, а також, чи мав позивач дозвіл на їх будівництво.
У зв'язку з цим усі ухвалені судові рішення
підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи слід врахувати зазначене та вирішити спір відповідно
до закону.
Враховуючи викладене і керуючись статтями 11117
–11121 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата
у господарських справах Верховного Суду України
постановила:
Касаційні скарги регіонального відділення
Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, Фонду державного
майна України та ВАТ "Дніпропетровський центральний ринок"
задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 20 квітня 2006 року № 36/433, постанову Київського апеляційного господарського суду від 24 січня 2006 року та рішення господарського суду міста Києва від 6 грудня 2005 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною та оскарженню не
підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ 06/282
25 липня
2006 року № 36/466
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого: Барбари В.П.,
Суддів: Карпечкіна
П.Ф., Колесника П.І.,
Потильчака
О.І., Лилака Д.Д., Черногуза Ф.Ф.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційне подання в.о. Генерального прокурора України на постанову Вищого господарського суду України від 2 червня 2005 року у справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Культурний центр "Київська Русь" до Головного управління комунальної власності міста Києва, третя особа: Київська міська рада про спонукання до укладання договору,
встановила:
У листопаді 2004 року товариство з обмеженою відповідальністю "Культурний центр "Київська Русь" звернулося з позовом до Головного управління комунальної власності міста Києва (далі - Управління) про спонукання до укладання договору оренди. В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що у грудні 2003 року товариство з обмеженою відповідальністю "Культурний центр "Київська Русь" звернулося до відповідача з пропозицією щодо укладання договору оренди цілісного майнового комплексу комунального підприємства, проте у встановленні законодавством строки відповідач відповіді не надав. Оскільки обставини, які могли би бути підставою для відмови товариству у передачі майна в оренду, відсутні, відповідач зобов'язаний укласти договір оренди на умовах поданого проекту договору.
Відповідач позов не визнавав, посилаючись на те, що цілісний майновий комплекс комунального підприємства кінотеатр "Київська Русь" належить до комунальної власності міста Києва, тому власником комунального майна є територіальна громада міста Києва в особі Київської міської ради. Оскільки власником майна не приймалось рішення про передачу спірного майна в оренду, підстави для укладання договору оренди відсутні.
Рішенням господарського суду міста Києва від 27 грудня 2004 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 лютого 2005 року, позов задоволено з мотивів обґрунтованості вимог.
Постановою Вищого господарського суду України від 2 червня 2005 року вказані судові рішення залишено без змін.
Ухвалою від 13 липня 2006 року Верховним Судом України за касаційним поданням в.о. Генерального прокурора України порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 2 червня 2005 року з мотивів її невідповідності нормам матеріального права та різного застосування Вищим господарським судом України положень одного й того ж закону в аналогічних справах.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи і рішення, які приймались судами в процесі її розгляду, Судова палата вважає, що касаційне подання підлягає задоволенню з наступних підстав.
Задовольняючи позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Культурний центр "Київська Русь" судові інстанції виходили із наявності у відповідача законних повноважень та підстав для укладення договору оренди, а також із порушення прав позивача на укладення договору оренди на умовах поданого проекту договору.
Як встановлено судами, відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 13 січня 1992 року № 26 "Про формування комунального майна та районів" цілісний майновий комплекс комунального підприємства кінотеатр "Київська Русь" належить до комунальної власності міста Києва.
Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
До відання виконавчих органів, зокрема, міських рад, належать повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад (пункт 1 статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").
Частиною 5 статті 60 зазначеного Закону передбачено повноваження органів місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здавати об'єкти права комунальної власності в оренду відповідно до закону.
Згідно з статтею 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендодавцями, зокрема, є органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном, - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке відповідно належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.
Положенням про Головне управління комунальної власності міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженим рішенням Київської міської ради від 10 липня 2003 року № 584/744, визначено повноваження Управління на здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Разом із тим, Управління виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів підприємств, організацій комунальної власності територіальної громади міста Києва (їхніх структурних підрозділів) на виконання відповідних рішень Київської міської ради (підпункт 14 пункту 7 Положення).
Враховуючи наведене, Управління здійснює свої повноваження орендодавця майна комунальної власності територіальної громади міста Києва тільки за наявності відповідного рішення Київської міської ради і не наділено повноваженнями самостійно приймати рішення про передачу об'єктів комунальної власності в оренду.
Проте, судовими інстанціями належним чином не досліджувалось питання наявності або відсутності відповідного рішення органу місцевого самоврядування про передачу в оренду позивачу цілісного майнового комплексу комунального підприємства кінотеатр "Київська Русь".
Крім того, при вирішенні спору судовими Інстанціями не було враховано положень частини 2 статті 14 Цивільного кодексу України відповідно до яких, особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї.
За таких обставин ухвалені у справі судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, а тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді судам слід встановити
дійсні права і обов'язки сторін та ухвалити законне і обґрунтоване рішення.
Враховуючи викладене і керуючись статтями 11117
– 11121 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата
у господарських справах Верховного Суду України
постановила:
Касаційне подання задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України
від 2 червня 2005 року у справі № 36/466, постанову Київського апеляційного
господарського суду від 21 лютого 2005 року та рішення господарського суду
міста Києва від 27 грудня 2004 року - скасувати, а справу передати на
новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова остаточна та оскарженню не
підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД
УКРАЇНИ 06/296
ПОСТАНОВА
19
вересня 2006 року № 13/39-2/395
Судова палата у господарських справах
Верховного Суду України у складі:
Головуючого: Шицького
І.Б.,
суддів: Барбари
В.П., Гуля В.С., Колесника П.І.,
Новікової
Т.О., Потильчака О.І., Черногуза Ф.Ф.,
розглянувши касаційну скаргу Київської обласної спілки споживчих товариств (далі - Облспоживспілка) на постанову Вищого господарського суду України від 27 квітня 2006 року у справі за позовом Київської обласної спілки споживчих товариств до акціонерно-комерційного банку "Східно-Європейський банк" про стягнення 140 188 грн. 90 коп.
встановила:
У травні 2001 року Київська обласна спілка споживчих товариств подала до арбітражного суду м. Києва позов до акціонерно-комерційного банку "Східноєвропейський банк" про стягнення 140 188 грн. 90 коп. збитків. Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем на протязі трьох років не сплачувались кошти за незаконне користування 169, 65 кв.м площі адміністративного будинку позивача.
Справа розглядалась неодноразово.
Останнім рішенням господарського суду міста Києва від 13 вересня 2005 року позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 140 188 грн. 90 коп. збитків. Рішення мотивоване тим, що рішенням арбітражного суду міста Києва від 5 березня 2001 року по справі № 2/92 стягнуто з відповідача на користь позивача заборгованість з орендної плати у сумі 188 342 грн. 54 коп. У той же час, позивач уклав договори про депозитні рахунки з установами банків, на які перераховувались кошти за договором оренди від 2 березня 1998 року та на них нараховувались відсотки. Сума неодержаних відсотків по цим вкладам складає 140 188 грн. 90 коп.
Постановою Вищого господарського суду України від 27 квітня 2006 року № 13/39-2/395 вищевказане рішення суду скасовано. У задоволенні позову відмовлено, оскільки позивачем не доведено наявності причинного зв'язку між неправомірною поведінкою відповідача та самими збитками.
Ухвалою Верховного Суду України від 6 липня 2006 року порушено провадження з перегляду в касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 27 квітня 2006 року № 13/39-2/395 за касаційною скаргою Київської обласної спілки споживчих товариств, де поставлено питання про скасування цієї постанови. Посилання зроблені на порушення та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права та невідповідність оскарженої постанови рішенням Верховного Суду України.
Заслухавши суддю-доповідача, представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції і направляючи справу на новий судовий розгляд касаційний суд ґрунтував свою постанову невиконанням господарським судом вказівок викладених у постанові Вищого господарського суду України від 25 листопада 2003 року щодо правового аналізу умов Договору, а також відсутністю доказів наявності причинно-наслідкового зв'язку між невиконанням відповідачем договірних зобов'язань та завданими збитками Облспоживспілці в розумінні статті 203 Цивільного кодексу УРСР.
Проте з такими доводами погодитись не можна з наступних підстав.
Господарськими судами встановлено, що 2 березня 1998 року Облспоживспілка уклала з Акціонерним комерційним банком "Київкоопбанк" — правонаступник акціонерно-комерційний банк "Східно-європейський банк" (далі - Банк) Договір оренди нежилих приміщень, розташованих по вул. П. Лумумби, 21 у місті Києві.
Згідно із затвердженим сторонами планом переданих Облспоживспілкою в оренду приміщень (Додаток № 2/110 є невід'ємною частиною Договору) Банку в тимчасове користування надано, в тому числі і коридор 169,65 кв.м.
Відповідно до частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Касаційний суд не звернув увагу, що рішенням Арбітражного суду міста Києва від 30 жовтня 2000 року у справі № 1/330 позов Банку в частині нарахування орендної плати за всі займані приміщення (сходи міжповерхові коридори, туалети і інше) задоволений і до Договору оренди від 2 березня 1998 року внесені зміни. Згідно з пунктом 2 нової редакції нарахування розміру щомісячної орендної плати здійснюється за кожний квадратний метр, а рішенням арбітражного суду міста Києва від 5 березня 2001 року у справі № 2/92 зазначений Договір оренди від 2 березня 1998 року, за яким Банк користувався також і коридором 169, 65 кв.м., розірвано і стягнуто з відповідача 188 342, 54 грн. заборгованості по орендній платі та спростовано його посилання на безоплатну передачу в користування спірного коридору.
Господарський суд прийшов до обґрунтованого висновку що саме зазначеним рішенням Арбітражного суду встановлено договірний характер взаємовідносин між сторонами на підставі Договору оренди від 2 березня 1998 року. Посилання Вищого господарського суду України на відсутність таких відносин є помилковим.
В разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання боржником він згідно з вимогами статті 203 Цивільного кодексу УРСР зобов'язаний відшкодувати кредиторові завдані збитки. Під збитками розуміються витрати, зроблені кредитором, втрати або пошкодження його майна, а також не одержані кредитором доходи, які він одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником.
На підставі укладених Облспоживспілкою з установами банку депозитних договорів про використання тимчасово вільних коштів які надходили від Банку за договором оренди від 2 березня 1998 року та реєстру платіжних доручень позивача на поповнення депозитних рахунків за 2000-2002 роки, господарський суд, відповідно до вимог статей 32-34 ГПК України, прийшов до правильного висновку, що невиконання Банком зобов'язань щодо оплати орендної плати належним чином в установлений строк завдано збитків Облспоживспілці у вигляді не одержаних доходів від розміщення на депозитних рахунках коштів.
Таким чином висновок касаційного суду щодо відсутності доказів причинно-наслідкового зв'язку між невиконанням Банком договірних зобов'язань та завданими Облспоживспілці збитками необґрунтований і не відповідає фактичним обставинам справи.
За таких обставин незаконна постанова суду касаційної інстанції підлягає скасуванню, а законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції —залишенню в силі.
Керуючись статтями 11117 — 11119 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата
постановила:
Касаційну скаргу Київської обласної спілки споживчих товариств задовольнити.
Постанову Вищого господарського суду України від 27 квітня 2006 року, скасувати. Рішення господарського суду міста Києва від 13 вересня 2005 року залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.
ВЕРХОВНИЙ СУД
УКРАЇНИ 06/308
26
вересня 2006 року № 15/96-05
Судова палата у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого - Шицького І.Б.,
суддів: Барбари В.П., Колесника П.І., Потильчака О.І.,
Новікової Т.О., Черногуза Ф.Ф., Ґуля В.С.,
за участі
представників:
позивача
- Клочка К.А.,
відповідача
- Лаврика С.В.,
розглянувши касаційну скаргу департаменту комунальної власності Сумської міської ради на постанову Вищого господарського суду України від 30 травня 2006 року у справі № 15/96-05 за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Студія "Еліт-Дизайн" до департаменту комунальної власності Сумської міської ради про визнання договору дійсним,
встановила:
У березні 2005 року товариство з
обмеженою відповідальністю "Студія "Еліт-Дизайн" звернулось до
суду із зазначеним позовом, мотивуючи його тим, що 11 січня 2005 року між
товариством та департаментом комунальної власності Сумської міської ради
укладено договір оренди нерухомого майна № дкв-0348, відповідно до якого
відповідач передав, а позивач прийняв у строкове платне користування (оренду)
нежитлове приміщення у будинку № 9 по вулиці Супруна у місті Суми. На виконання
умов договору орендар відповідно до акту прийому-передачі від 11 січня 2005
року прийняв орендоване приміщення та почав сплачувати орендну плату у розмірі
та термін, передбачені вказаною угодою. Оскільки сторони домовилися щодо усіх
істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося
часткове виконання договору, але відповідач ухиляється від його нотаріального
посвідчення, позивач, посилаючись на частину 2 статті 220 Цивільного кодексу
України, просив суд про задоволення позовних вимог.
Відповідач позов не визнав, посилаючись на те, що спірний договір є неукладеним, оскільки він не був нотаріально посвідчений. Крім того, розпорядження міського голови міста Суми від 22 грудня 2004 року № 956-Р, на підставі якого позивачу було надане в оренду відповідне нежитлове приміщення, скасовано рішенням Сумської міської ради від 29 грудня 2004 року № 997-МР.
Рішенням Господарського суду Сумської області від 3 листопада 2005 року позов задоволено.
Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2006 року зазначене рішення скасовано, у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 30 травня 2006 року постанову апеляційного господарського суду скасовано, рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвалою колегії суддів Верховного Суду України від 2 серпня 2006 року за касаційною скаргою департаменту комунальної власності Сумської міської ради порушено провадження з перегляду у касаційному порядку постанови Вищого господарського суду України від 30 травня 2006 року.
У касаційній скарзі ставиться питання про скасування оскаржуваної постанови і передачу справи на новий розгляд. В обґрунтування скарги зроблено посилання на невідповідність постанови суду касаційної інстанції рішенням Верховного Суду України з питань застосування норм матеріального права, різне застосування Вищим господарським судом України одного й того ж положення закону у аналогічних справах.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача, відповідача, обговоривши доводи касаційної скарги та перевіривши матеріали справи, Судова палата вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Скасовуючи постанову апеляційного господарського суду та залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, яким позов задоволено, Вищий господарський суд України зробив висновок про те, що по спірному договору було досягнуто згоди з усіх істотних умов та відбулося його часткове виконання, тому цей договір відповідно до частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України є дійсним.
Однак з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки зроблений він з порушенням норм матеріального права.
Так, відповідно до вимог частини 2
статті 793 Цивільного кодексу України, договір найму будівлі або іншої
капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає
нотаріальному посвідченню, а згідно зі статтею 794 цього ж Кодексу договір
найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на
строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації.
Як правильно встановлено судом апеляційної інстанції, у порушення наведених вимог закону сторони уклали договір оренди нерухомого майна, відповідно до якого позивачу передавалося в оренду нежитлове приміщення строком на 10 років, у простій письмовій формі (наслідком, якої є нікчемність даного договору (частина 1 статті 220 Цивільного кодексу України) і ніяких дій щодо його нотаріального посвідчення не приймали.
Крім того, відповідно до статті 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" істотними умовами договору оренди комунального майна зокрема є: відновлення орендованого майна та умови його повернення; забезпечення виконання зобов'язань - неустойка (штраф, пеня), порука, завдаток, гарантія тощо. Проте зі змісту вказаного договору не вбачається, що сторони досягли згоди із зазначених істотних умов.
За таких обставин апеляційний господарський суд прийшов до правильного висновку про відсутність законних підстав для визнання спірного договору дійсним.
Враховуючи викладене, оскаржувана постанова Вищого господарського суду підлягає скасуванню, а постанова суду апеляційної інстанції - залишенню в силі.
Керуючись статтями 11117 – 11120 Господарського процесуального кодексу України, Судова палата у господарських справах Верховного Суду України
постановила:
Касаційну скаргу департаменту комунальної власності Сумської міської ради задовольнити частково.
Постанову Вищого господарського суду України від 30 травня 2006 року скасувати, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 13 лютого 2006 року залишити в силі.
Постанова остаточна і оскарженню не підлягає.