Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку Клікніть, щоб перейти на головну сторінку
1
Головна сторінкаКарта сайтуДопомога 12 серпня 2020 Українська3English

\
\
\
\
\
\
Інформаційний лист Вищого арбітражного суду України від 05.10.93 N 01-8/1076 із змінами, внесеними згідно з листами Вищого арбітражного суду від 30.11.93 N 05-2/1249, від 28.02.94 N 05-2/67 05.10.1993 Друкувати

Арбітражні суди України

 

Про деякі питання практики застосування чинного законодавства при вирішенні спорів

 

У порядку інформації доводяться до відома роз'яснення Вищого арбітражного суду України з деяких питань практики застосування законодавства при вирішенні господарських спорів.

1. Відповідно до п.2 Декрету Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 року "Про додаткове регулювання орендних відносин" при передачі в оренду цілісних майнових комплексів підприємств, організацій, їх структурних підрозділів, а також нежилих приміщень орендодавець повинен одержати на це згоду органу, уповноваженого управляти відповідним державним майном.

При вирішенні спору, пов'язаного з відмовою регіонального відділення Фонду державного майна укласти договір оренди структурного підрозділу підприємства, виникло питання про можливість зобов'язати регіональне відділення Фонду укласти договір оренди за відсутності згоди на це органу, уповноваженого управляти відповідним майном.

Вищий арбітражний суд України відповів таке.

Чинним законодавством України, зокрема законами "Про власність", "Про оренду майна державних підприємств та організацій" і згаданим Декретом не передбачено випадків, в яких орган, уповноважений управляти відповідним державним майном, може бути зобов'язаний дати згоду на передачу в оренду цілісного майнового комплексу підприємства, його структурного підрозділу. Таким чином, у разі відмови цього органу дати таку згоду у арбітражного суду відсутні правові підстави для зобов'язання орендодавця укласти договір оренди.

2. Згідно з ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 "Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду" рішення про приватизацію зданого в оренду державного майна приймається державними органами приватизації, якщо на це є згода орендаря. При вирішенні спорів про визнання недійсним рішення державного органу приватизації про приватизацію зданого в оренду державного майна ці органи посилаються на те, що їх рішення про приватизацію майна було прийнято до набуття згаданим Декретом чинності.

Вищий арбітражний суд України роз'яснив, що Декрет Кабінету Міністрів від 20.05.93, встановлюючи можливість прийняття рішення про приватизацію зданого в оренду державного майна лише за згодою орендаря, виходив з того, що у протилежному випадку це означало б дострокове розірвання договору оренди з підстав, не передбачених чинним законодавством. Отже, при вирішенні спорів, що виникають з приводу приватизації зданого в оренду державного майна, арбітражні суди повинні керуватись відповідними статтями названого Декрету.

3. Відповідно до п.1 ст.7 Закону України "Про захист прав споживачів" та п.3 Правил обміну непродовольчих товарів, куплених у роздрібній торговельній мережі, споживач (покупець) має право при виявленні недоліків товару вимагати заміни аналогічним товаром належної якості.

В практиці застосування цих Правил виникло питання, чи є найменування товару ознакою поняття "аналогічний товар".

Вищий арбітражний суд України роз'яснив, що при вирішенні цього питання слід виходити з п.9 зазначених Правил, тобто з того, що це є товар того ж артикулу або марки. Збіг тільки найменування товарів не є ознакою їх аналогічності.

4. (Пункт 4 відкликано згідно з листом Вищого арбітражного суду України від 30.11.9 3 N 05-2/1249) Деякі обласні відділення Фонду соціального захисту України звертаються до арбітражних судів з позовами про стягнення коштів з підприємств, які не забезпечили встановлених нормативів робочих місць для інвалідів (стаття 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні").

У зв'язку з цим виникло питання, як розуміти поняття "не забезпечили робочих місць для інвалідів", на що Вищий арбітражний суд України відповів:

При застосуванні статті 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" слід керуватись роз'ясненням Комісії Верховної Ради України у справах ветеранів, пенсіонерів, інвалідів, репресованих, малозабезпечених і воїнів-інтернаціоналістів від 17.09.92 N 06-15/12-82, відповідно до якого створеним робочим місцем для працевлаштування інвалідів вважається робоче місце, на якому фактично працює інвалід і яке відповідає вимогам індивідуальної програми реабілітації інваліда.

5. Органи соціального забезпечення, звертаючись до підприємств і організацій з регресними позовами про відшкодування сум сплачених пенсій, включають до позовної суми витрати по переказу сум пенсій, у зв'язку з чим виникло питання про правомірність їх вимог.

Вищий арбітражний суд України роз'яснив, що такі вимоги органів соціального забезпечення не випливають ні з зобов'язання за договором, ні з зобов'язання внаслідок заподіяння шкоди, а тому у арбітражного суду нема правових підстав для задоволення цих вимог.

6. (Пункт 6 відкликано згідно з листом Вищого арбітражного суду N 05-2/67 від 28.02.94). У зв'язку з виникненням питання про обгрунтованість вимог державних податкових інспекцій про стягнення з новостворених фермерських господарств сум акцизного збору і податку на добавлену вартість Вищий арбітражний суд України дав таке роз'яснення.

Відповідно до статті 27 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від оподаткування на три роки, а в трудонедостатних населених пунктах - на п'ять років.

Згідно зі статтею 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 26.12.92 N 18-92 "Про акцизний збір" акцизний збір визначається як непрямий податок. Декретом Кабінету Міністрів України від 26.12.92 N 14-92 нарахування на добавлену вартість теж визначається як податок.

Стаття 27 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" не поділяє термін "оподаткування" на прямі та непрямі податки.

7. Статтею 47 Статуту Ощадбанку України передбачено, що "управління і відділення Банку користуються правами юридичної особи від імені Банку".

Посилаючись на цю статтю Статуту, обласні управління Ощадбанку України вважають себе юридичними особами і тому звертаються до арбітражних судів з позовними заявами.

У зв'язку з цим Вищий арбітражний суд України дав таке роз'яснення.

Відповідно до статті 39 Закону України "Про банки і банківську діяльність" юридичною особою є Ощадний банк, як цілісна система, а не його установи (управління або відділення), які відкриті для здійснення діяльності Банку і діють від його імені (статті 16 та 47 Статуту Ощадного Банку України).

Зазначені управління або відділення не можуть бути юридичними особами ще й тому, що не мають усіх ознак юридичної особи, передбачених статтею 23 Цивільного кодексу України.

Таким чином, п.47 Статуту Ощадбанку України не відповідає законодавству, а тому згідно зі статтею 21 Арбітражного процесуального кодексу України стороною в арбітражному процесі має бути Ощадний банк, а не його управління чи відділення.

Керівництво Ощадного Банку України не позбавлено права доручити працівникам своїх місцевих управлінь (відділень) бути представником Ощадного Банку у засіданні арбітражного суду. Повноваження цієї особи підтверджується довіреністю від імені Ощадного Банку України (стаття 28 АПК).

8. У практиці вирішення спорів виникло питання про підвідомчість арбітражним судам справ, пов'язаних з оскарженням постанов Митних органів України про накладення адміністративних стягнень.

Вищий арбітражний суд України роз'яснив, що відповідно до

ст.103 Митного кодексу України адміністративні стягнення за порушення митних правил юридичною особою (підприємством, організацією тощо) накладається не на підприємство, а на його службових осіб, тому і оскаржувати постанову митного органу вправі службова особа, а не підприємство.

Отже, спори, що виникають внаслідок накладення адміністративного стягнення, арбітражному суду непідвідомчі.

Щодо захисту прав підприємств і організацій від неправомірних дій митних органів та їх службових осіб, то з цього питання слід керуватись статтями 150 і 152 Митного кодексу України.

9. Декретом Кабінету Міністрів України від 30.04.93 "Про внесення змін і доповнень до деяких декретів Кабінету Міністрів України про податки" статтю 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 7-93 "Про державне мито" доповнено пунктом 35, згідно з яким від сплати державного мита звільнені державні органи приватизації за позовами, з якими вони звертаються до суду і арбітражного суду, по всіх справах, пов'язаних з захистом майнових інтересів держави. 

У зв'язку з тим, що державні органи приватизації можуть виступати в арбітражному процесі як позивачі або відповідачі у спорах різних категорій (оренда, заподіяння шкоди тощо), Вищий арбітражний суд України роз'яснив, що ці органи звільняються від сплати мита в усіх справах, пов'язаних із здійсненням ними функцій, передбачених законодавством щодо приватизації майна. В усіх інших випадках, наприклад, якщо орган приватизації виступає як орендодавець у позові про стягнення орендної плати, він повинен сплачувати мито на загальних підставах. 

10. До Вищого арбітражного суду України надходять запити від господарюючих суб'єктів держав-учасниць СНД щодо порядку списання з підприємств України сум за визнаними претензіями. 

Вищий арбітражний суд України роз'яснив, що оскільки між державами-учасницями СНД відсутня угода про безспірне списання сум за визнаними претензіями, а законодавство однієї держави не може механічно поширюватись на взаємовідносини з господарюючим суб'єктом іншої держави, при необгрунтованому ухиленні боржника від перерахування заборгованості, в т.ч. і за визнаною претензією, кредитор вправі звернутись до арбітражного суду з відповідним позовом. 

11. У зв'язку з запитаннями щодо стягнення пені за прострочку виконання грошових зобов'язань Вищий арбітражний суд України роз'яснив таке. 

Постановою Президії Верховної Ради України від 21 серпня 1992 року відповідальність платника в розмірі 0,5 процента від суми простроченого платежу встановлена за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань. Відповідно до статті 178 Цивільного кодексу України пеня, як один з видів неустойки, є засобом забезпечення належного виконання зобов'язання. Таким чином, зазначена пеня підлягає стягненню тільки за умови наявності між сторонами зобов'язання, тобто договору.

Якщо договором не встановлені форма і порядок розрахунків за поставлену продукцію, виконані роботи або надані послуги, то у цьому випадку для вирішення питання про належне чи неналежне виконання зобов'язання платника щодо їх оплати слід керуватись статтею 165 Цивільного кодексу України. Керуючись цією нормою кодексу, платник повинен оплатити продукцію (виконані роботи, надані послуги) в семиденний строк з дня пред'явлення вимоги кредитором, зокрема, шляхом надіслання платнику платіжної вимоги-доручення. У разі невиконання цієї вимоги у семиденний строк, починаючи з восьмого дня, платник має сплачувати пеню за прострочку платежу.

Моментом виконання грошового зобов'язання є дата списання коштів з рахунку платника.

Одночасно слід мати на увазі, що статтею 3 Угоди держав-учасниць СНД (крім Туркменістану та Республіки Киргизстан) від 15.05.92 "Про заходи по забезпеченню поліпшення розрахунків між господарськими організаціями держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав" за несвоєчасне здійснення розрахунків за поставлені товари та надані послуги встановлена пеня в розмірі не менше 0,2 процента за кожний день прострочки платежу.

« Повернутись до всіх матеріалів групи